Залишитися і рятувати: три історії медиків із Херсона, Миколаєва та Запоріжжя
27 липня Україна відзначає День медичних працівників. До цієї дати Центр громадського здоров'я записав розмови з трьома лікарями, для яких війна — це щоденні умови роботи: окупація, обстріли, евакуація пацієнтів. Кожен із них міг обрати безпечніше місце, але всі вони залишилися з пацієнтами.
Станіслав Бумбу — дитячий анестезіолог-реаніматолог, заступник директора з медичної частини Херсонської обласної дитячої клінічної лікарні. Під час окупації Херсона продовжував працювати і разом із колегами протистояв спробам окупантів вивезти дітей в росію.
Захар Дребот — дитячий анестезіолог Миколаївської обласної дитячої клінічної лікарні, яка у 2022 році працювала за 7 кілометрів від лінії фронту. У злагодженій команді продовжує рятувати дітей, які травмувалися боєприпасами, залишеними росіянами.
Алла Пирог — заступниця медичного директора з фтизіатричної допомоги Запорізького обласного закладу психоневрологічної допомоги та соціально значущих хвороб. Організовувала евакуацію пацієнтів з окупованих Мелітополя та Бердянська.
Чому обрали медицину
Станіслав Бумбу прийшов у професію шляхом родини: медиком була мама, поруч із якою в лікарні минула частина його дитинства, лікарі є й серед інших родичів. Після Запорізького медичного університету та інтернатури з дитячої анестезіології він прийшов у Херсонську обласну дитячу клінічну лікарню, де працює досі: спершу в реанімації для старших дітей, згодом — у реанімації новонароджених.
— Я цьому радий, — каже Станіслав, — тому що це така професія, яка мені імпонує, і я вважаю, що вона приносить багато користі.
У Захара Дребота також медична родина — мама лікарка. Але поштовхом, як він сам зізнається з усмішкою, став серіал «Доктор Хаус», який він подивився у восьмому класі й зрозумів: це те, чим він хоче займатися. З другого-третього курсу медичного почав працювати в лікарнях, відтак потрапив на роботу до відділення реанімації — і «трошки закохався в це». Після інтернатури з дитячої анестезіології, переїхав на постійне місце проживання у Миколаїв, де й нині працює.
Алла Пирог вирішила стати лікаркою ще в школі — провівши дитинство в бабусиному селі, де лікувала все живе, що траплялося під руку, — хоча не уявляла ще, за якою спеціальністю. Два роки пропрацювала молодшою медичною сестрою, перш ніж вступила до Запорізького медичного інституту. Фтизіатрію обрала, за власним зізнанням, не до кінця усвідомлено — але туберкульоз на той час уже був частиною родинної історії: батько перехворів ще до її народження, і дитячі спогади про великі упаковки профілактичних ліків зробили цю хворобу не лячною, а вже знайомим явищем.
2022 рік: лікарні, що не зупинилися
Коли почалося повномасштабне вторгнення, частина персоналу Херсонської обласної дитячої лікарні виїхала. Станіслав Бумбу з дружиною — вона теж лікарка, дитяча ЛОР — залишилися. У відділенні дружини на той момент було тільки двоє лікарів, а в його — четверо з десяти, тож доводилося виходити на роботу одночасно й брати з собою на роботу маленьку доньку.
— Нас мало залишилось і ми тягнули це до останнього, — згадує він.
У Миколаєві, за словами Захара Дребота, найгарячіші моменти 2022 року застали переважно його колег — сам він приїхав у місто пізніше й чув ці історії з перших вуст. Ворог тоді стояв за 7 кілометрів від лікарні. Завідувач відділення довгий час фактично жив на роботі, координуючи медичну допомогу дітям в умовах, коли по лікарні й станції швидкої допомоги поруч били касетними боєприпасами. Багато колег теж жили на роботі, ночували у підвалах — разом з дітьми з різних відділень, також там облаштована маленька реанімація для новонароджених; приходили й місцеві жителі, — просто переночувати в безпечнішому місці. Були масові надходження постраждалих, зокрема дітей з мінно-вибуховими травмами. Після звільнення Херсона Миколаєву стало трохи легше, хоча місто ще довго — фактично кілька років, поки не збудували нові водоочисні споруди — боролося з наслідками проблем із водопостачанням.
У Запоріжжі перший день війни Алла Пирог пам'ятає як хаос і рішення залишатися.
— Ти розумієш — обстріл, і розумієш, що тобі потрібно їхати, а нема чим — міський транспорт не їздить, — розповідає вона. — Але ми все ж таки приходимо на роботу, бо тут пацієнти, тут люди, і потрібно щось вирішувати.
На той момент у закладі лікувалося понад сто людей. А лінія фронту рухалася стрімко: невдовзі опинилися в окупації Мелітополь і Бердянськ, де залишилися пацієнти закладу. Дехто з них ішов пішки по 45 кілометрів до Запоріжжя, у березневий холод, аби отримати допомогу, якої на окупованій території вже не було — ні ліків, ні медиків. Команда Алли намагалася відправити машину швидкої допомоги, щоб забрати своїх пацієнтів із Мелітополя й Бердянська, — але автомобіль не зміг вирушити через обстріли на виїзді із Запоріжжя. Зв'язок з окупованими територіями вдалося налагодити пізніше, і з березня до вересня 2022 року для закладу існувала своєрідна «дорога життя»: щодня телефонували працівникам, щоб дізнатися, чи всі живі, передавали гуманітарну допомогу, медикаменти, рентгенплівку через благодійні організації.
Найважчим у цей період, каже Алла, була не сама небезпека, а зрада: частина працівників на окупованій території почала оформлювати запити на медикаменти на бланках уже російського управління охорони здоров'я.
— Я телефоную завідувачці підрозділу і кажу: «Слухайте, а це що?» І на цьому наші стосунки припинилися, — згадує вона.
Своєму колективу вона тоді сказала прямо: хто не може прийняти, що це Україна, — краще виїхати зараз, а про будь-які дії проти держави інформація буде передаватися до відповідних органів. Серед тих, хто залишився працювати поруч із нею, таких не виявилося.
Як медики рятували дітей
Найдраматичніші епізоди першого року війни пов'язані з окупацією Херсона. За весь час окупації лікарям Херсонської дитячої обласної клінічної лікарні вдалося вберегти від вивезення в росію близько 200 немовлят, а також інших дітей.
У місті працював будинок дитини — усіх його вихованців окупанти вивезли в росію. Дітей без батьків, які лишалися в лікарні, окупанти вимагали передати туди для подальшої депортації. Медики розселили цих дітей по різних відділеннях — частину в реанімацію, частину в грудне відділення, частину в педіатрію — і щодня вигадували причини, чому їх не можна віддавати. У реанімації підключали апаратуру й казали, що стан дітей надто тяжкий для транспортування. У грудному відділенні пояснювали, що діти нібито хворі на вірусну інфекцію і можуть заразити решту дітей у будинку дитини. В інших відділеннях знаходили свої підстави.
Ситуацію ускладнював колишній начмед лікарні, який перейшов на бік окупантів і щоранку приходив перевіряти, чи можна вже когось «евакуювати». Окупаційна адміністрація з озброєним супроводом регулярно навідувалася до лікарні з вимогами видати дітей, погрожуючи, що «зараз укрнацисти прийдуть» і треба евакуюватися вглиб Росії. Планувалося навіть підігнати автобус і вивезти на територію окупованого Криму всіх дітей без батьків — від новонароджених до підлітків.
— Я думаю, що якби це все розкрилося в той момент, нам було б непереливки, — каже Станіслав Бумбу.
У Миколаєві порятунок мав інший вигляд — це була щоденна боротьба за життя дітей з важкими опіками. Захар Дребот розповідає про злагоджену командну роботу лікаря-комбустолога з лікарями та медсестрами відділення: у практиці колег траплялися пацієнти з опіками 50, 60 і навіть 80 відсотків поверхні тіла.
— Ми цих дітей «витягуємо», — каже він. — За останні три роки, що я тут працюю, летальних випадків не було.
У Запоріжжі рятувальна робота Алли Пирог мала фтизіатричну специфіку. З початком війни дитяче відділення закладу евакуювали до Івано-Франківська, де дітей з родин у складних життєвих обставинах прийняли як рідних, забезпечили лікуванням, навчанням, а потім і житлом — за це Алла й досі щиро вдячна тамтешньому колективу протитуберкульозного диспансеру.
А одна з нещодавніх операцій порятунку стосувалася трьох дітей із села на березі Дніпра — під постійними обстрілами, де маршрутки вже не ходять, а первинна медична допомога працює хіба що онлайн, бо лікарню розбомбили. У родині хтось захворів, і дітей потрібно було терміново обстежити на туберкульоз. Дістатися до села вдалося лише завдяки допомозі військових.
«Кожен на своєму місці»: чому вони тут
Коли ситуація в окупованому Херсоні загострилася — почалися масові репресії, чутки про вуличні бої — Станіслав Бумбу відправив дружину з донькою та її батьками з міста. Вони їхали великим колом: через Кримський міст, росію, Литву, Латвію, Польщу — і лише так змогли повернутися на підконтрольну Україні територію. Сам він теж збирався виїжджати тим самим маршрутом, коли завершить справи в лікарні, — але не встиг: Херсон звільнили Збройні Сили України.
Захар Дребот каже про своє рішення просто — і з певним викликом:
— Я кайфую від того, що я працюю саме в Україні, що я працюю у Миколаєві. Мені дуже подобається середовище, в якому я працюю.
Нещодавно лікарня уклала меморандум з університетською лікарнею у Вільнюсі, і команда їздила туди, щоб перейняти досвід організації медичної допомоги. Але мета була не пошук роботи за кордоном, підкреслює Захар, а бажання зробити так, щоб у Миколаєві медицина працювала так само добре, як там.
Алла Пирог пригадує єдиний момент справжнього страху — коли окупанти зайшли в Енергодар і заговорили про можливий підрив Запорізької атомної електростанції. На той час головний лікар хворів, і вони з одним із заступників, колишнім військовим льотчиком, лишилися в закладі за старших удвох.
— Я сиджу така понура і не знаю, що мені робити, — згадує вона. Колега тоді розклав їй усе по поличках: прислав Аллі інформацію про те, як укріплена станція, наскільки складно її підірвати технічно. — Він так впевнено сказав: «Все буде добре», що я йому повірила І це мені допомогло мені заспокоїтися самій та заспокоїти співробітників.
Але головна причина, чому вона залишилася, — колектив.
— Якщо я піду, я зраджу цих людей. Я їх тут агітувала, що буде дуже важко і фізично, і морально, але ми повинні виконувати свою роботу, а сама розвернуся, бо злякалася? Це буде дуже непорядно.
Частина працівників закладу все ж виїхала — хтось до Києва, хтось за кордон, дехто з дітьми. Ті, хто виїхав, продовжували дистанційно опікуватися своїми пацієнтами. Але основна частина колективу залишилася.
Понад чотири роки війни: що змінилося
Через півроку після деокупації Станіславу Бумбу запропонували посаду заступника директора з медичної частини — тепер він поєднує адміністративну роботу з практикою анестезіолога: з восьмої до четвертої виконує обов'язки медичного директора, а після — працює лікарем. Через брак персоналу доводиться брати й нічні чергування, і добові.
Лікарня продовжує залишатися ціллю обстрілів — за час війни її атакували понад 20 разів. Найважчим був удар у новорічну ніч з 2022-го на 2023-й, лише через два місяці після деокупації: по території лікарні влучило близько семи ракет системи «Град», ще дві-три — поруч. Шестиповерховий корпус, у якому працював Станіслав, законсервований і досі не відновлений через пошкодження.
У Миколаєві, розповідає Захар Дребот, змінився профіль пацієнтів: якщо на початку вторгнення переважали мінно-вибухові травми, отримані безпосередньо в бойових діях, то тепер це здебільшого травми дітей, які з цікавості беруть до рук «трофеї», що залишилися після воєнних дій. Життя, за його словами, триває, і люди адаптуються — хоча ситуацію в Херсоні він називає значно складнішою і зізнається, що сам вражений тим, наскільки колеги звідти зуміли пристосуватися й до неї.
У Запоріжжі до 2023 року заклад Алли Пирог адаптувався до ситуації, повʼязаної втратою близько 75% пацієнтів через тимчасову окупацію території, яку заклад обслуговував, і, відповідно, значне скорочення фінансування навіть попри контрактування за всіма можливими пакетами медичних послуг.
— Сьогодні ми забезпечені. В нас є медикаменти, продукти харчування. Де треба, намагаємося зекономити, — каже вона. — Кожного разу звикаєш до якихось нових реалій.
Виклики сьогодення
Безпекова ситуація в Херсоні, за словами Станіслава Бумбу, останнім часом радше погіршилася. З ресурсами й медикаментами проблем немає — забезпечення налагоджене. Головний виклик — нестача людей. З майже двох тисяч співробітників лікарні до війни зараз у штаті залишається близько чотирьохсот, з них лише 50 лікарів — за кожним напрямком працюють один-два фахівці. Нові не приїздять, а з тих, хто виїжджав, після деокупації повернулося лише п'ять-шість лікарів.
— Тут нема кого звинувачувати або засуджувати, — каже Станіслав. — Безпекова ситуація в Херсоні бажає кращого.
У Миколаєві ситуація стабільніша, хоча Захар Дребот теж фіксує проблему релокації медиків, які змінили місце проживання через війну, і брак медичних сестер — утім, зауважує він, ця проблема характерна для всієї країни, а не лише для його лікарні.
У Запоріжжі, каже Алла Пирог, місто щодня атакують керованими авіабомбами, «шахедами», дронами, і люди гинуть регулярно. Попри це, колектив продовжує виїзну роботу — з портативним флюорографом їдуть у села, де немає жодного транспортного сполучення, щоб виявляти туберкульоз і полегшувати людям доступ до медичної допомоги через сімейних лікарів. Фахівці закладу виїжджають з моніторинговими візитами до закладів первинного рівня медичної допомоги, щоб реально оцінити стан протитуберкульозних заходів та надати допомогу.
— Останні два тижні дуже важкі, КАБи літають щодня, — розповідає вона. — Учора зовсім поруч із диспансером було влучання. Ми якраз спускалися в укриття — інколи навіть не встигаєш добігти. Але люди тримаються, і колектив працює. Я стільки років з ними пропрацювала, вони всі вже майже рідні мені. Я за кожного з них готова битися до останнього, щоб людина залишилась, якщо вона хоче працювати.
Особливість роботи зараз
У Херсоні дитячі хвороби — хірургічні, вірусні, інфекційні, — нікуди не зникли. Але значну частину навантаження тепер становлять мінно-вибухові травми, здебільшого від скидів з дронів і артилерійських обстрілів. За добу перед розмовою в лікарню надійшло четверо дітей віком від 8 до 17 років з пошкодженнями м'яких тканин, черепно-мозковими травмами; критичних, на щастя, не було.
А за двадцять хвилин до початку інтерв'ю в лікарню до Станіслава привезли чоловіка з пораненнями м’яких тканин по всьому тілу і його дитину, яка постраждала в тій самій машині від скиду з дрона — з акубаротравмою й черепно-мозковою травмою. Робота лікарні не зупиняється навіть на час розмови про неї.
У Миколаєві, навпаки, з'явилося більше можливостей для планової медицини — ортопедичні втручання, зокрема інноваційні, яких не робили до повномасштабного вторгнення, планова хірургія, ЛОР-допомога, операції новонародженим. Пацієнтів з мінно-вибуховими травмами лікарня повністю веде на місці — реабілітація, складні ортопедичні втручання, мікрохірургія — і так розвантажує столичні центри для найскладніших випадків. Захар з вдячністю згадує колег із київського Охматдиту, які консультували миколаївських медиків протягом усього повномасштабного вторгнення. З їхньою підтримкою в Миколаєві сформували повноцінну діалізну команду — лікарів, медичних сестер і молодших медичних сестер — і тепер, замість того, щоб відправляти дітей, яким потрібен гемодіаліз, до Києва, можуть проводити процедуру на місці.
У Запоріжжі тим часом заклад пережив реорганізацію: у грудні 2025 року його приєднали до психіатричної лікарні. Враховуючи фінансове становище закладу вимушено закрили торакальне відділення закрили. Залишилися відділення інтенсивної терапії, бактеріологічна лабораторія, поліклінічне відділення та два стаціонарних легеневих відділення. У штаті — 13 лікарів-фтизіатрів, 18 лікарів інших спеціальностей і фахівців з вищою медичною освітою, 50 середніх медичних сестер і молодший медичний персонал.
— Не зважаючи на зовнішні та внутрішні виклики, протитуберкульозна служба Запорізької області функціонує і виконує поставлені завдання завдяки неймовірним людям, які працюють у закладі, — каже пані Алла.
Що дає сили
Для Станіслава Бумбу опора — родина. Після переїзду дружина з донькою залишилися в Києві, де дівчинка пішла до школи; сам він бачиться з ними раз на місяць, на день-два.
— А чого так вибрав? Тому що тут немає кому працювати. А діти є, — пояснює він просто. — Хлопці в окопах сидять, а я допомагаю тим, чим можу.
Захар Дребот тримається завдяки друзям і колегам — у відділенні, за його словами, досить молодий і щирий колектив. Рятує й Миколаїв із його двома річками: можна вийти на каяках, «вода забирає всю негативну енергію». Головне правило — не тримати все в собі: іноді брати відпустку, спати й нормально їсти.
Для Алли Пирог опора — сімʼя і онук, спілкування з якими дає можливість «перезарядитися», а ще дача, де можна власноруч вирощувати щось екзотичне, і той самий колектив, який щодня приходить зі своїми проблемами й чекає від неї рішення чи підтримки. І віра в перемогу.
— Я оптиміст по натурі. Вірю, що Запорізьку область звільнять. Дуже хочу побачити своїх родичів, які залишилися на окупованій території, і хочу потрапити туди, де ми були щасливі, — на цих словах її голос тремтить. — Вибачте. Я думаю, що далі все буде добре.
Вона згадує моніторингові візити, з якими раніше вони з колегами їздили в Мелітополь, Бердянськ, Токмак, Оріхів — красиві міста, поля маків і соняшників вздовж доріг, море, на яке неможливо налюбуватися.
— Ми не знали тоді, що це був найщасливіший час.
Що хотіли б сказати колегам у цей день
— Прифронтові міста — це не тил, вони живуть в іншому режимі, в іншій реальності, — каже Станіслав Бумбу, який бував і в Києві, і у Львові на професійних заходах і добре відчуває цю різницю. — Кожен медик, який залишився в Україні й працює на своєму місці, — герой. Не з іронією і не з сарказмом. Зараз є мільйон можливостей виїхати за кордон, у безпечне місце, отримувати не гіршу зарплату. Але вони залишилися. Я пишаюся тим, що я причетний до цієї спільноти.
Захар Дребот звертається насамперед до студентів-медиків: на молоде покоління лягає задача продовжувати медичну реформу, попри всі складнощі. Він радить шукати лікарні, які розвиваються, укладають меморандуми з іноземними партнерами, відправляють співробітників переймати досвід.
— Зараз нам потрібні такі «психи», які будуть максимально віддані роботі, щоб зробити її добре тут, в Україні, — каже він і додає слова подяки колегам, які щодня підтримують і мотивують його, мамі, з якою завжди можна порадитися у складних випадках, і Збройним Силам України.
Алла Пирог формулює своє послання просто й особисто:
— Медики й військові сьогодні — люди найризикованішої професії. Хочу побажати всім медичним працівникам сил усе витримати, фізичного й психічного здоров'я. І головне — вижити, бо інколи лягаєш спати і не знаєш, чи буде завтра. Щоб у кожної української родини було і завтра, і післязавтра, і нехай мир якомога скоріше повернеться в Україну.