Туберкульоз — не вирок, а війна — не привід зупиняти лікування: історії медиків з прифронтової Сумщини
Попри щоденні виклики війни робота у прифронтовій Сумщині продовжується. Працює без упину й медична система. Лікарі, медичні сестри та весь колектив КНП Сумської обласної ради «Медичний клінічний центр інфекційних хвороб та дерматології ім. З. Й. Красовицького» (МКЦІХД) щодня лікують пацієнтів із найрізноманітнішими інфекційними хворобами, серед яких — туберкульоз (ТБ).
Ми зібрали історії працівників цього закладу, котрі попри війну залишаються поруч із пацієнтами й виявляють відданість своїй справі.
«Ми залишаємося тут, бо це наша Сумщина», — директор МКЦІХД
Юрій Будніков очолює МКЦІХД з 2019 року. За цей час заклад суттєво змінився: у 2023 році він увійшов до переліку надкластерних медичних установ, а на початку 2025 року завершилося приєднання регіонального фтизіопульмонологічного центру.
«Сьогодні ми працюємо під брендом “Медичний центр інфекційних хвороб та дерматології” й об’єднуємо три служби: інфекційну, фтизіопульмонологічну та дерматовенерологічну», — розповідає директор.
Повномасштабна війна принесла чимало викликів, однак робота закладу не зупиняється ні на день. «Навіть під час обстрілів лікарі продовжують надавати допомогу, але вже в укриттях», — каже пан Будніков.
Особистий вибір залишатися на Сумщині він пояснює просто: «Це любов до рідного краю та його людей, яких я добре знаю й хочу підтримати. Це відповідальність і бажання робити Сумщину кращою».
«На початку вторгнення передавали човнами протитуберкульозні препарати для людей з сусідньої області», — заступник меддиректора з фтизіопульмонології
Віталій Олещенко, заступник медичного директора з фтизіопульмонології, згадує, що в період окупації багато медпрацівників жили просто в лікарні зі своїми сім’ями та продовжували лікувати пацієнтів. Він також не полишив роботу.
«А ще пригадую, як у той період ми човнами через Десну передавали протитуберкульозні препарати на окуповану в той час Чернігівщину, щоб забезпечити ліками тамтешніх людей з ТБ», — додає він.
Одним зі стимулів працівників залишатися на Сумщині попри небезпеку, на думку пана Олещенка, є спільна віра в майбутнє: «Ми з колегами під час перерв від роботи говоримо про плани після закінчення війни».
За словами Віталія Олещенка, робота з людьми, які хворіють на ТБ, вимагає особливого підходу, оскільки через стигму багато пацієнтів почуваються ізольованими: «Туберкульоз — це не вирок, а нині виліковна хвороба. Люди з таким діагнозом потребують, окрім лікування, підтримки, розуміння та уваги з боку близьких і суспільства».
«Туберкульоз можна вилікувати. Головне — приймати препарати вчасно та дотримуватися всіх порад лікаря», — фтизіатриня
Фтизіатриня Валентина Глиненко лікує пацієнтів амбулаторно. Колись мріяла стати офтальмологом, але під час інтернатури саме знайомство з фтизіатрією визначило її подальший шлях: «Ми потрапили у стаціонар, бачили пацієнтів із плевритами (запалення тонкої мембрани, яка покриває легені та облицьовує внутрішню поверхню грудної порожнини — ред.), брали пункції (медична процедура, яка передбачає прокол якоїсь порожнини, органу або утворення в організмі за допомогою голки — ред.) — і мені дуже сподобалося».
Лікарка працює у фтизіатрії вже понад 10 років і продовжує вчитися. У вільний час читає спеціалізовану літературу, вдосконалює уміння. Своє бажання залишатися на Сумщині пояснює так: «До повномасштабного вторгнення були мрії виїхати за кордон, але коли почалася війна, стало важко морально виїхати — тебе наче виганяють із власного дому. Це, навпаки, вкорінило».
Серед нинішніх викликів найбільшими, на її думку, є логістичні: «Пацієнтам з області стало важче добиратися в обласний центр через обстріли та проблеми зі світлом і зв’язком. Крім того, частина сімейних лікарів, які раніше контролювали стан пацієнтів із туберкульозом на місцях, виїхала, тож людям доводиться долати більші відстані».
На питання, як реагують люди, коли чують діагноз, фтизіатриня відповідає, що по-різному, але коли дізнаються, що туберкульоз можна повністю вилікувати, на їхніх обличчях з’являється полегшення.
«Головне — приймати препарати вчасно, слухати лікаря. Декому важко — бояться, щоб у селі не дізналися, інші сумніваються в сучасній медицині й шукають “народні методи”. Але наше завдання — переконати, що головне — дотримуватися призначеної схеми лікування», — пояснює лікарка.
Підтримка близьких теж надзвичайно важлива – наголошує фтизіатриня: «Є пацієнти, від яких відвернулися рідні. І в такі моменти медичний персонал стає для них другою сім’єю. З власного досвіду можу сказати: коли медсестри буквально доглядають людину — миють, годують — пацієнти часто зізнаються, що такого ставлення ще ніде не бачили».
Пані Глиненко прагне, щоб люди, які ніколи не стикалися з туберкульозом, не стигматизували тих, хто захворів, адже зі своєї лікарської практики знає: туберкульоз може вразити будь-кого — незалежно від віку, професії чи статі.
«Навіть у перші дні війни ми не могли залишити людей без ліків», — завідувач аналітики в МКЦІХД
Віталій Мостовий працює завідувачем інформаційно-аналітичного відділу медичної статистики вже понад десять років. Він не контактує безпосередньо з пацієнтами у своїй роботі. Його основні обов’язки — це формування статистичної звітності та підготовка аналітичних матеріалів для координаційних рад та управлінь.
«Однак на початку повномасштабного вторгнення, коли почалися масові виїзди із Сум, а люди потребували препаратів, я залишився в закладі, щоб видавати ліки. Я знав протоколи лікування, тому це не стало проблемою. Важливим на той момент було, щоб пацієнти не переривали лікування, адже регулярний прийом ліків важливий для одужання», — згадує пан Мостовий.
У ті дні він був і за рентгенолога, і за рентгенлаборанта, а також вів облік і фіксував видачу препаратів. «Пригадую, як у перші дні повномасштабного вторгнення 70-річна жінка пішки йшла п’ять годин через усе місто, аби зробити знімок після контакту з людиною з ТБ. Транспорту не було, і ми потім допомогли їй дістатися додому».
Поруч із Віталієм працювала його дружина, лікарка-фтизіатриня. Разом вони приймали пацієнтів. Оскільки додому було повертатися небезпечно, жили в підвалі лікарні разом із маленькою дитиною.
«Ми не хотіли виїжджати. Тут було укриття у підвалі, тут була робота, а пацієнти потребували допомоги. Хтось же мав залишитися», — пояснює Віталій.
Попри постійну небезпеку, не розглядає варіант виїзду в інший регіон: «Зараз в Україні безпечних місць мало, якщо вони взагалі є. Хтось має лікувати туберкульоз на Сумщині, і ми це робимо».
Його головний меседж для суспільства простий: «Туберкульоз — виліковна хвороба. Важливо не відкладати візит до лікаря і звертатися за перших симптомів, як-от кашель, пітливість, слабкість, біль у грудях, бо на ранніх стадіях лікування набагато легше. Війна не скасовує необхідності дбати про своє здоров’я».
