Як лікують туберкульоз у Харкові в нинішніх реаліях — розповідають працівники та пацієнтка обласного фтизіопульмонологічного центру
Кожна історія медичного закладу — це, перш за все, переплетення історій людей — лікарів, медсестер, технічного персоналу, водіїв та всіх інших, хто підтримує його безперервну роботу, а також пацієнтів.
До Дня фтизіатра Центр громадського здоров’я розповідає про КНП Харківської обласної ради «Обласний фтизіопульмонологічний центр» (ОФПЦ) словами тих, хто тут працює та лікується.
«За працівниками неймовірна сила» — директор фтизіопульмонологічного центру
Михайло Берест очолює ОФПЦ від літа минулого року. Тут лікують людей із туберкульозом, зокрема лікарсько-стійким. За словами директора, команда закладу докладає всіх зусиль, щоб надавати якісні послуги пацієнтам, попри щоденні обстріли та інші виклики, пов’язані з війною.
«Головну роль у наданні допомоги відіграє фтизіатр, але не можна недооцінювати внесок медичних сестер, кухарів, водіїв, вантажників та інших працівників. Кожен співробітник центру робить свій внесок, аби пацієнти отримували не лише лікування, а й належний догляд, харчування та комфортні умови», — наголошує директор ОФПЦ.
Одним із нинішніх викликів є нестача персоналу, оскільки частина працівників виїхала через війну. Водночас за словами Михайла Береста, центр став місцем роботи для фахівців, які через окупацію були змушені покинути свої домівки та переїхати до Харкова. «Працівники підтримують і надихають одне одного. І це варто побачити хоча б раз, щоб зрозуміти, яка сила стоїть за цими людьми».
Попри війну, реформування протитуберкульозної служби в області триває: «Обласна рада ухвалила рішення про реорганізацію двох тубдиспансерів і п’яти санаторіїв, які приєднують до фтизіопульмонологічного центру. Вже інтегровано два диспансери, а заклади законтрактовані з Національною службою здоров’я. Завершальним етапом оптимізації стане передача обласної туберкульозної лікарні №3 у власність громади з подальшим її приєднанням до центру», — каже директор ОФПЦ.
Завдяки впровадженню змін пацієнти отримуватимуть якіснішу та доступнішу допомогу, а система боротьби з туберкульозом в області стане ефективнішою.
«Реформування служби — це про об'єднання всіх фахівців з однією метою: покращення надання медичної допомоги. Це також про розширення спектра медичних послуг і можливість отримання всіх діагностичних процедур та інтервенцій, що стосуються здоров'я легень, в одному закладі протягом одного дня», — зауважує Михайло Берест.
«Робота у фтизіопульмонологічному центрі — це відповідальність»
Медична директорка зі стаціонарної роботи Тетяна Синенко згадує, як у перші місяці повномасштабного вторгнення деякі медики залишалися в ОФПЦ по кілька днів, іноді тиждень, чекаючи зміни, адже транспортного сполучення в Харкові не було. Дехто добирався на роботу пішки, інших підвозили волонтери.
«Головне, що мотивує фахівців, — це можливість допомагати одужувати пацієнтам», — каже медична директорка.
Сама Тетяна Синенко щодня ходила на роботу пішки — дорога в один бік займала близько трьох годин.
«Відповідальність — це не лише бути в керівному складі, а й вести за собою колег, адже їхній шлях багато в чому залежить від твого прикладу. Це також готовність брати на себе нові зобов’язання, налагоджувати співпрацю з територіальними громадами, первинною ланкою, приватними та комунальними закладами», — вважає вона.
Також медична директорка розповіла про формування теплих, приязних взаємин між фтизіатрами та їхніми пацієнтами: «Стосунки між пацієнтом і фтизіатром особливі, адже лікар супроводжує людину протягом усього лікування — а це тривалий час, — обстежує її родину, постійно слідкує за станом здоров'я. Фтизіатр допомагає пацієнту прийняти діагноз і підтримує його на шляху до одужання».
Вона зазначає, що з першого дня, коли лікар озвучує діагноз, важливо наголосити: туберкульоз виліковний. Другий ключовий посил: «Ми з вами разом».
«Я завжди кажу пацієнтам: “Ми з вами будемо приймати такі-то препарати”. Не він один, не окремо — ми разом. Наші медичні сестри завжди наголошують: “Ми вам допоможемо, ви не самі, ми разом”. Якщо пацієнт не може приїхати за ліками через проблеми з транспортом чи інші труднощі, ми знаходимо спосіб передати препарати. Основне завдання пацієнта, — це регулярний прийом ліків», — каже медична директорка.
На питання, як пацієнт може потрапити до Обласного фтизіопульмонологічного центру, Тетяна Синенко пояснює, що є три шляхи:
- Самостійне звернення — коли людина сама вирішує пройти обстеження.
- Переведення з інших лікарень — пацієнт може бути направлений після виявлення симптомів, що можуть свідчити про ТБ, під час лікування в іншому закладі, наприклад, під час обстеження на пневмонію.
- Скерування сімейним лікарем — якщо у пацієнта є симптоми або зміни на рентгені, сімейний лікар скеровує його на додаткове обстеження до фтизіатра.
«Після потрапляння до закладу пацієнт проходить повне обстеження. Далі його випадок розглядає консиліум лікарів, які ставлять діагноз і визначають схему лікування», — додає Тетяна Синенко.
«У перші дні великої війни ми пішки під обстрілами розносили ліки пацієнтам»
Лікарка-фтизіатриня амбулаторного відділення Валерія Косовцева розповідає, як у перші дні повномасштабного вторгнення медики самотужки доставляли препарати людям з ТБ, які лікуються амбулаторно.
«До одного пацієнта я йшла годину, плануючи маршрут так, щоб по дорозі зайти до ще кількох людей. Йти містом було страшно — постійно десь щось вибухало. Переходити через мости було дуже небезпечно. Ти йдеш і думаєш: не дай Боже, зараз прилетить, а ти на цьому мосту. Тому намагалася знайти нові маршрути, щоб обійти небезпечні місця», — зазначає Валерія Косовцева.
Лікарка розповідає, що людей часто турбує питання, скільки коштують діагностика та лікування ТБ: «Багато хто втратив усе: гроші, домівки, рідних. І коли ми кажемо, що обстеження та лікування безоплатне, це їх заспокоює. Вони розуміють, що хоча б за це не доведеться платити».
Валерія додає, що справа фтизіатра — донести пацієнтам, що ТБ — виліковний: «Туберкульоз — це просто інфекція. Як грип, кашлюк чи COVID-19. Головне — лікуватися. Бо туберкульоз — це таке захворювання, яке може й не турбувати, допоки не стане запізно. Є чудова притча: нас троє – лікар, пацієнт і хвороба. Якщо пацієнт стане на бік хвороби, я нічого не зможу зробити. Але якщо пацієнт буде разом із лікарем, ми обов’язково подолаємо хворобу. Не можна вилікувати людину насильно. Якими б чудовими не були ліки, якщо людина не хоче вилікуватися, це неможливо».
Медикиня наголошує на важливості підтримки від лікаря на шляху до одужання: «Ми за кожного пацієнта переживаємо, як за рідного. Якщо аналізи хороші — телефонуємо й повідомляємо. Якщо ні — запрошуємо на дообстеження, пояснюємо, підтримуємо. Бо коли людина дізнається про діагноз, буває всяке: і сльози, і заперечення, і відчай. Але ми не залишаємо нікого. Наші пацієнти діляться не лише історією хвороби, а й своїм життям: ми знаємо про їхніх рідних, друзів, їхні труднощі та допомагаємо їх вирішувати».
Також лікарка розповідає про допомогу внутрішньо переміщеним особам з туберкульозом:
«Допомога переселенцям у місцях їхнього скупчення дуже велика. Їх підтримує і міська рада, і безліч волонтерських організацій. Але найбільше вражає те, як просто люди об’єднуються. Вони беруть під свою опіку гуртожитки, дізнаються, що потрібно, допомагають із соціалізацією, залучають до спільних справ. Передають необхідні речі. Це не про гроші, а про людяність, про підтримку, яка йде від серця».
А трапляється й таке, що люди, які вже одужали від туберкульозу, можуть звернутися до фтизіатра з іще якимось запитом: «У колишнього пацієнта на пальці був нарив, і він прийшов до нас, бо не знав, куди ще йти». За словами Валерії Косовцевої, це свідчить про особливий рівень довіри між пацієнтом і лікарем-фтизіатром.
«Я щаслива, коли пацієнти одужують»
Медична сестра Ірина Чебанна зустріла повномасштабне вторгнення в Куп'янську, працюючи у диспансерному відділенні ОФПЦ. Попри окупацію міста та постійну загрозу, вона не залишила пацієнтів і продовжувала надавати медичну допомогу. Коли з’явилася можливість, евакуювалася та розпочала роботу в Харкові.
Ірина Чебанна підходить до своїх обов’язків так, щоб пацієнтам з туберкульозом надавалися якісні людиноорієнтовані послуги:
«Під час прийому я супроводжую пацієнтів, допомагаю їм зорієнтуватися, бо вони часто розгублені. І, звісно, це нормальна реакція, адже коли люди дізнаються про діагноз туберкульоз, вони впадають у ступор, не одразу сприймають інформацію. Тому ми їх підтримуємо, пояснюємо, що туберкульоз — виліковний, головне дотримуватись рекомендацій лікаря. І тоді все буде добре»
Після прийому медична сестра займається документацією: реєструє аналізи, допомагає лікарю у роботі з електронною системою охорони здоров’я (ЕСОЗ), перевіряє картки пацієнтів і телефонує тим, хто забув прийти вчасно за ліками та обстежитися.
«З пацієнтами, які проходять лікування, ми завжди на зв’язку. Вони можуть подзвонити мені чи лікарю, якщо відчувають погіршення стану або мають реакцію на препарати. Я теж телефоную їм дуже часто, запитую, як вони себе почувають», — розповідає Ірина Чебанна.
Вона зізнається, що щиро любить свою роботу: «Найбільше я щаслива, коли пацієнти завершують лікування, коли вони одужують і посміхаються. Це, мабуть, і є та справжня насолода, яку я отримую від своєї професії. А ще у нас дуже доброзичливий колектив! Всі людяні та допомагають один одному».
«Приємно відчувати, що про мене турбуються»
Самі пацієнти теж розповідають про щире бажання медиків не лише вилікувати, але й підтримати. Центр громадського здоров’я поспілкувався з Анастасією (ім’я змінено з міркувань конфіденційності), яка навчається на лікаря у Харкові та проходить амбулаторне лікування від туберкульозу в Обласному фтизіопульмонологічному центрі.
«Відчувається, що лікарі співпереживають, ставляться з емпатією. Медики підтримували, ходили зі мною по всіх кабінетах. Було приємно відчувати, що за мене хвилюються. Якщо у мене виникали питання, я завжди могла подзвонити лікарці — і вона відповідала», — розповідає Анастасія.
Під час лікування Анастасія продовжує навчатися в університеті. Дівчина поділилася, що її близькі проходили профілактичне лікування ТБ.
Вона наголошує, що на туберкульоз може захворіти будь-хто, незалежно від соціального статусу чи способу життя, тому ні в якому разі не можна стигматизувати людей з цим захворюванням.
