Випадковість врятувала життя, а усвідомлення самоцінності повернуло йому сенс: історія Юлії після спроби самогубства

Юлія — сценаристка, режисерка рекламних роликів, фотографка. А ще мама трирічної донечки. Сьогодні її дні наповнені творчістю та турботою про доню. Проте близько семи років тому Юлія намагалася накласти на себе руки, коли опинилася у глибокій суїцидальній кризі. Врятував її випадковий збіг. Відтак бажання жити поступово повернулося завдяки роботі над собою та словам підтримки.

Центр громадського здоров’я поспілкувався з 27-літньою Юлією (ім’я змінено з міркувань конфіденційності), щоб розповісти про її досвід подолання кризи та повернення бажання жити.

Що призвело до рішення вчинити самогубство?

Я народилася та виросла в родині, яка належала до релігійної секти. У підлітковому віці я почала розуміти, що не хочу бути її частиною. Тоді ж я тяжко захворіла (як виявилося пізніше — потребувала операційних втручань), але батьки відмовлялися мене лікувати, вважаючи, що «духовність» важливіша за здоров’я. Єдиними, до кого вони зверталися, були гомеопати (гомеопати — це люди, які практикують альтернативний метод лікування, ефективність якого науково не доведена — ред.), хоча мені було необхідне щонайменше стаціонарне лікування.

У 18 років я вирішила покинути секту, розуміючи, що це означатиме повне відчуження від родини та друзів, адже за тамтешніми правилами той, хто йде, «зникає» для всіх. Тоді ж я вийшла заміж, прагнучи створити власну сім’ю.

А ще у той період у мене було кілька операцій, включно з видаленням частини кишківника й ілеостомою (хірургічно створений отвір у черевній стінці, який виводить тонкий кишківник на поверхню живота для виведення калу назовні, коли товстий кишківник видалено або не функціонує належним чином — ред.), і після них залишилися серйозні ускладнення. Мій фізичний стан був надзвичайно слабкий: постійний сильний біль, нудота та проблеми зі стомою, яка протікала. Іноді через це я навіть не могла вийти з дому. У той період мій чоловік пішов від мене.

Я мусила самостійно орендувати квартиру, доглядати за собакою та забезпечувати себе. На тлі фізичної слабкості я також намагалася знайти способи реалізувати себе, що створювало величезний тиск.

Зовні люди бачили сильну та самодостатню особистість, яка справляється з усім. Але всередині я відчувала неймовірну втому, безпорадність і розгубленість.

Серйозні проблеми зі здоров’ям, ускладнення після операцій, розлучення з чоловіком і відсутність підтримки рідних призвели до глибокої кризи — і я вчинила спробу самогубства.

Чи зверталися Ви до психолога або психотерапевта у цей важкий час?

Ні, у той період я не зверталася по фахову допомогу.

Що врятувало Ваше життя?

Випадковість.

Після видалення частини кишківника в мене часто виникали серйозні проблеми зі здоров’ям: швидке зневоднення, різке підвищення температури до 40°C, судоми та навіть втрата свідомості. Тому я домовилася з сусідкою, що не замикатиму двері у квартиру, щоб у разі чого вона могла зайти.

У день, коли я вчинила спробу самогубства, мій знайомий фотограф, з яким ми колись спілкувалися про творчість, вирішив зайти до мене. У той момент я була майже без свідомості, мені було надзвичайно зле. Побачивши мене в такому стані, мій знайомий одразу викликав швидку — це врятувало мені життя.

Якими були перші кроки до відновлення? Що допомагало вам поступово віднаходити опору в собі та в житті?

Мене дуже зачепила розмова з моїм знайомим, який врятував моє життя. Він нагадав, що навіть у найважчі моменти в мене завжди був якийсь ресурс чи інструмент, який допомагав вибратися. Також він говорив, що я потрібна цьому світу хоча б тому, що я є сама у себе, і що рано чи пізно я дійду до своїх мрій. Це було так щиро, що я аж розплакалася.

До цього я часто орієнтувалася на думку інших: непотрібна батькам, непотрібна колишньому чоловіку, захворіла — ніхто не може допомогти. Але після тієї розмови я зрозуміла: мушу орієнтуватися насамперед на себе. Бо я жива, я в цьому світі, я йду своїм шляхом. І навіть можу надихати когось власним прикладом. З’явилися нові сили.

Ця теза, що я є у себе, що я багато чого пройшла, мене дуже сильно підтримала. А також думка, що «ніхто не знає, що буде завтра, але треба спробувати ще раз».

Як проходив Ваш шлях відновлення після спроби самогубства?

Я поступово змінювала фокус уваги: замість думати про те, як мені погано, почала шукати способи почуватися краще. Зауважувала навіть короткі години полегшення й навколо них будувала свій день.

Найважчий час припадав на ніч: від опівночі й до другої-третьої мені було зовсім зле, я часто ночувала в туалеті. Але після цього різко ставало легше, і саме ці години я навчилася використовувати для себе. Я знала: не варто нічого їсти чи пити, треба взяти собаку й піти на вулицю. З 4 до 6 ранку ми гуляли, і це були мої справжні години свободи. Біль відступав, я могла просто рухатися, дихати, насолоджуватися світанком і тишею. Люди ще тільки прокидалися, а ми вже поверталися додому.

У ті моменти я почала згадувати, що мені подобається. Танцювала на вулиці, знімала відео та ділилася ними в інстаграмі. Хотіла показати: стома не є вироком, з нею теж можна жити, можна знову любити себе й знаходити те, що радує.

Ці ранкові прогулянки поступово розкривали в мені щось нове. Я почала писати вірші та прозу — іноді просто про природу. Публікувала їх і отримувала відгук від людей. Це тепло й підтримка підштовхували мене писати ще, а отже — виходити, шукати натхнення, бути більш відкритою.

Я намагалася не залишатися наодинці. Почала телефонувати давнім подругам, домовлятися про зустрічі.

Так поступово склався новий ритм мого життя. Крок за кроком я вчилася адаптовуватися, приймати себе і відновлюватися.

Як Ви почуваєтеся зараз?

Зараз я почуваюся значно краще, хоча й певні наслідки операцій залишаться зі мною назавжди. Деякі органи в мене відсутні, доводиться пристосовуватися жити з цим. Я постійно намагаюся дбати про свій графік дня, харчування, настрій.

Попри всі складнощі, у мене немає суїцидальних думок. Після суїцидальної кризи мені знадобилося близько чотирьох років, щоб поступово змінити погляд на життя.

Я зрозуміла, що проблеми не зникнуть самі собою, і ніхто, крім мене, не зможе їх вирішити. Завдяки систематичній роботі над собою я стала впевненіша, навчилася дбати про себе і зникла потреба покладатися на інших. Зараз я люблю себе, піклуюся про себе і про свою доньку. Це відчуття дає мені силу рухатися далі.

Вагітність стала для мене ще одним серйозним випробуванням. Було непросто виносити дитину, існувала загроза для мого здоров’я. Я постійно хвилювалася і за себе, і за маля. Та саме ці труднощі навчили мене ще більше цінувати життя і брати відповідальність не лише за себе, а й за дитину.

Відтоді мене весь час підтримує думка, що я можу переключитися з болю на те, як жити далі. Життя різне, воно не завжди легке, але я люблю себе, дбаю про себе і знаходжу способи реалізуватися.

У мене є донька, робота, хобі — і я хочу нести це відчуття далі, передати його своїй дитині. Я прагну, щоб вона завжди любила життя заради себе.

Чи зверталися Ви після спроби самогубства до психолога чи психіатра?

Після спроби самогубства та перебування у лікарні я відвідувала онлайн-консультації приблизно пів року. Психологиня надала мені «ввідні правила» для роботи з собою та діалогу з власними думками.

Пізніше, у віці близько 23 років, я зверталася ще до гештальт-терапевта і займалася арттерапією. Це було вже про інші нюанси — не про кризові моменти, а про те, що заважало у дорослому житті: вплив віри, речі, які формувалися з дитинства і впливали на сприйняття реального світу. Ці практики теж дуже допомогли мені розібратися з собою.

Що Ви порадите тим, хто зараз переживає кризовий період?

Кризовий період — це дійсно складно. Кожна людина його проживає по-своєму: цей досвід унікальний, і його неможливо порівнювати з будь-чиїм. Ситуації бувають дуже різні, і навіть якщо здається, що існують «за» й «проти» життя, є один незаперечний факт — твоє життя цінне. Ти — цінність для себе, і про це варто пам’ятати кожного дня.

Ніхто не знає, що буде завтра чи через рік, яку роль ми можемо виконати в цьому світі. Якщо пережити кризовий період і не програти його свідомо, давши собі ще один день, ще одну спробу, то ти однозначно виграєш. Несправедливо забирати в себе цей шанс.

Зараз у моменти, коли здається, що тупик — щось не складається вдома, проблеми з роботою, труднощі з дитиною, і немає на кого спертися, — я знаю, що це свідчить лише про те, що треба зупинитися і взяти паузу, бо очі вже дуже замилені проблемами. А вихід завжди є, навіть якщо не зараз, він буде завтра. Усе можна виправити, поки ти живий.

Що, на Вашу думку, можна змінити в суспільстві, щоб людям, які перебувають у кризі, було простіше просити й отримувати допомогу?

Одне з головних — це розвивати усвідомлення, що слабкість не є чимось поганим. У нашому суспільстві ще існує стереотип сильної людини, яка «все мусить долати». Насправді ми люди, і не треба від себе надмірно вимагати.

Соціальні мережі теж створюють тиск: ми постійно бачимо, що у когось все класно, і починаємо применшувати своє життя. А коли люди діляться труднощами, це навпаки засуджується. Постійні вимоги від суспільства та засудження людей, які, нібито, слабкі, — дуже шкідливі. Насправді життя в усіх різне, і навіть коли трапляється щось погане, воно цінне — бо ми живі, можемо бачити, сумувати, радіти, горювати.

А ще навіть добрі побажання можуть відчуватися як тиск: коли мені казали «Ти сильна» або «Ти молодець», це не підтримувало, а навпаки виснажувало. Я не хотіла постійно тримати планку «сильна людина». Значно цінніше, коли є хтось, хто просто поруч з тобою, приймає твою слабкість і дає змогу щиро висловитися.

Мої слова можуть звучати банально, але важливо, щоб вони прозвучали в потрібний момент і дійшли до серця — це справді допомагає.

Читайте також: Підтримка поруч: де отримати безоплатну допомогу, якщо відчуваєте безвихідь

Якщо вам потрібна невідкладна психологічна допомога, звертайтеся на гарячі лінії: