«Моє життя не стало гіршим — воно стало уважнішим» — історія Олени, яка живе з ВІЛ
Про свій ВІЛ-статус Олена з Дніпропетровщини (ім’я змінено з міркувань анонімності) дізналася випадково.
«Мені 52 роки, я — вчителька, працюю з дітьми. Я не належала до жодних "груп ризику”, як зазвичай кажуть. Тому, коли під час підготовки до планової операції в кінці 2023 року мені повідомили про ВІЛ-інфекцію, це стало повною несподіванкою. Першою реакцією було заперечення: “Це помилка. Перевірте ще раз”. Потім — страх і розгубленість.
У голові було багато запитань і жодної відповіді. Я не могла зрозуміти, як із цим жити далі, як працювати, як сказати доньці.
Мій чоловік помер від інфаркту на початку 2023 року. Лише згодом, після мого діагнозу, я почала по-іншому дивитися на події минулого. Його робота передбачала постійні роз’їзди та тривалу відсутність удома.
Я чула про ВІЛ, але здавалося, це десь там — “не про мене”. Інформації багато, вона сучасна і доступна, але я ніколи не заглиблювалась у тему. Чула щось у новинах, читала поодинокі статті, бачила брошури, але насправді не задумувалася, що це може стосуватися мене особисто. І ніколи не думала, що одного дня почую цей діагноз про себе».
Уже тривалий час Олена отримує лікування — приймає антиретровірусну терапію — і живе звичним життям: працює, будує плани, радіє простим речам.
«Про свій діагноз, ВІЛ-інфекцію, я дізналася від лікарів та соціальних працівників. Але знати і прийняти — це різні речі. Я довго не могла змусити себе розпочати лікування. Було відчуття приреченості, недовіра до ліків, страх побічних ефектів, а також страх, що хтось дізнається про мій діагноз і засудить мене. Найскладнішою була розмова з донькою-підлітком. Вона боялася за мене і не повністю розуміла, що означає мій діагноз. Нам обом знадобився час і чесні розмови. З’являлися думки, з якими важко залишатися наодинці. Додатковим випробуванням стали постійні обстріли міста, де я живу. Тривога, нестабільність, напруження лише пригнічували мій стан.
З часом я все ж почала лікування. Не одразу впевнено, без ентузіазму, але з розумінням, що це необхідно. Поступово страх зменшувався, самопочуття покращувалося, з’явилося відчуття контролю над власним життям.
Сьогодні я живу звичайним життям. Працюю, планую, радію простим речам. Приймаю терапію регулярно і почуваюся добре. Я більше не сприймаю ВІЛ як трагедію. Це хронічний стан, який потребує відповідального ставлення до себе. Моє життя не стало гіршим — воно стало уважнішим. Я більше ціную здоров’я, час і себе».
Історія Олени свідчить, що ВІЛ може торкнутися будь-кого. Водночас своєчасне прийняття діагнозу та ранній початок лікування ВІЛ-інфекції дозволяють людям жити повноцінним життям.
Ця історія також нагадує про необхідність руйнування стигми, яка, на жаль, досі зберігається в суспільстві. Важливо усвідомлювати: ВІЛ — це хронічне захворювання, а не причина для осуду чи відчуження. Люди з ВІЛ живуть поруч із нами. Вони працюють, навчають, лікують, виховують дітей, захищають країну.
Інформація про ВІЛ сьогодні є доступною, але часто ми сприймаємо її як таку, що стосується когось іншого. Натомість знати про ВІЛ, регулярно проходити тестування та відповідально ставитися до свого здоров’я — означає дбати про власну безпеку, турбуватися про близьких.
Тестування, профілактика і лікування ВІЛ в Україні безкоштовні.
Ця історія реальна. Дякуємо БО «100% ЖИТТЯ» (Дніпропетровський регіон) за підтримку та можливість її розповісти.
Окрема подяка соціальним працівникам за щоденну працю, професійність і людяність.